Про участь Церкви в суспільно-політичному житті України. Церква та Майдан.

Віктор Єленський один з українських експертів по взаємодії Церкви з державою (в політичній, суспільній та ін. площинах)
Про роль Церкви України в суспільно-політичному житті, про участь в Майдані, цікава паралель з досвідом Церкви Латинської Америки (звідки беруть витоки «теології звільнення») та ін.

»

З доктором філософських наук, професором Віктором ЄЛЕНСЬКИМ про особливості діяльності Церков у часи Євромайдану, про вплив Церкви на нинішню владу та європейський досвід розмовляв Юрій Чорноморець

— На Вашу думку, яка роль Церков у подіях навколо Майдану?

— По-перше, відразу після побиття мирних мітингувальників практично усі Церкви оприлюднили своє бачення ситуації. Жодна з великих, чисельних Церков не промовчала і жодна не стала на захист влади. Практично усі Церкви засудили насильство і вимагали від президента покарати тих, хто винуватий у прецеденті побиття. Зроблено це з різним степенем рішучості. І в різний час, але практично не можна сказати, що хоча б одна з Церков в Україні стала на захист побиття мітингувальників.

По-друге, практично священнослужителі усіх Церков (а особливо УГКЦ) постійно присутні на Майдані, послідовно опікуються вірними, надають духовну підтримку. Це було особливо очевидно в ніч з 10 на 11 грудня, коли відбувався штурм і коли усі священнослужителі поводили себе дуже стійко, адекватно; деякі з них намагались стати живим щитом і ніхто, власне, з них не залишав своїх вірних. Також я бачив священнослужителів різних Церков, які виїжджали у місця дислокації Беркуту і намагались переконати беркутівців не виконувати злочинних наказів. Якщо говорити коротко, то мені здається, що Церкви України в часи Євромайдану повелись дуже достойно.

— Чи можна говорити про певну політизацію позиції Церков?

— Коли йде мова про гідність життя і це є вибір мільйона людей, то просто не можна обійти політику. Бо остання — це не тільки боротьба за владу, розподілення владних портфелів і таке інше. Це, перш за все, питання вибору. Усі пам’ятають, що Церкви України, принаймні ВРЦіРО підтримала курс на євроінтеграцію. Звичайно, що це політичний вибір і він нікому і ніколи не давався легко. І якщо ми подивимось, якою була ситуація в Церквах в інших країнах, коли вони приєднувались до Євросоюзу, то там теж були дуже серйозні дискусії між Церквами та суспільством. Найбільш яскраво це було у Польщі. Відбувались постійні синоди єпископів, де обговорювалось це питання, постійні консультації уряду в костьолах. І в кінцевому рахунку під тиском Церкви сейм Польщі ухвалив у 2003 році резолюцію про те, що Республіка Польща не зв’язує себе міжнародними зобов’язаннями у сфері шлюбу і моралі. Це була відповідь на занепокоєння, які мала Церква щодо Євросоюзу. І це при тому, що Костьол підтримував гасло, що це не просто приєднання, а що це повернення Польщі до Європи.

І Церкви України, або окремі священнослужителі чітко говорили, чого вони прагнуть. Говорили, що Європа — це не тільки об’єднання навколо економіки, але це і ціннісне об’єднання, де мова про пошанування особистості, права і т.д. Де в кінцевому рахунку, навіть якщо абстрагуватись від дискусій навколо преамбули Конституції про вільну Європу, яка так і не була ухвалена, і де не були згадані християнські коріння Європи, то все одно ця культура та усі цінності зросли на християнському фундаменті і це все більше розуміють європейські лідери. Вони зараз говорять про речі, які ще 5-10 років тому були неможливими. Наприклад, Ніколя Саркозі наприкінці свого терміну говорив про те, що ніхто не замінить кюре, – ні офіцер, ні вчитель, ні психолог, що це дуже важлива постать на французькій суспільно-політичній і культурній сцені. Ангела Меркель казала, що Німеччина є тим, чим вона є, завдяки своєму християнському корінню: «Не знаю, ми були б гіршими чи кращими, але тим, чим ми є – це завдяки християнству». І нарешті Тоні Блер, який вважався найбільш віддаленим від релігії, який, коли до нього звернулися журналісти з питань прокоментувати свої релігійні погляди, то його прес-служба відповіла, що вони не займаються релігією. Навіть є книга «Ми не займаємось релігією». І коли він пішов зі своєї посади, то став найбільш знаменитим у світі католицьким конвертитом, бо перейшов у католицизм. І, по суті справи, він зараз є релігійним культуртрегером. Він їздить по планеті і всім розповідає, що без релігії людство втрачає сенс, і що це буде важливо. Тобто в Європі вже відбуваються певні зміни.

Українські Церкви підтримали, таким чином, очевидно цей вимір європейської інтеграції, окрім економічних та політичних аспектів. І це, звичайно, політика, від якої не може ухилитись Церква, яка об’єднує мільйони людей. Якщо би хтось із німецьких єпископів сказав, що вимагати від Церкви, щоби вона не давала чіткої відповіді на злободенні питання, то це все одно, що вимагати від професійних спілок, щоби вони обмежились тарифними сітками зарплатні. Тобто, це неможливо. І я постійно говорю, що потрібно відрізняти політику як боротьбу за поліпшення свого міста, де Церква може дбати про все суспільство, і політику як партійні змагання, де Церква виступає за певні преференції, приймає ту чи іншу сторону партії чи кандидата. Я думаю, що в цих подіях, які відбулись у ніч з 29 на 30 листопада, питання добра і зла наскільки очевидні, що Церквам було легко визначити свою позицію.

— Що робити, якщо у майбутньому буде певний геополітичний  вибір, скажімо, інакший, аніж той, який Церкви сумували у заяві від 30 вересня? Чи не приведе це до розколу в Україні?

— Соціологи підрахували, що 70% тих, хто вийшли на Майдан – для них євроінтеграція не на першому місці. На першому місці для них – це колосальна втома від режиму, який постійно бреше, фальсифікує, придушує людську гідність, абсолютно не рахується з людьми і не хоче їх слухати. І цей сплеск народної енергії в першу чергу спрямований проти знищення людської гідності, хоча починався як рух протесту проти непідписання угоди про асоціацію. І я не думаю, що ця боротьба за гідність, за правду, що вона може розколоти суспільство. І ті священнослужителі УПЦ, які оприлюднили на Майдані своє звернення, говорили, що ми не проти наших вірних, які знаходяться на різних майданах, але ми проти тих, хто їх обманює. І це також дуже очевидно. Влада цинічно і дуже брутально не хоче людей слухати. Вона прийшла до влади під гаслом «Вислухаємо кожного», але відмовляється слухати не те, що кожного, але демонстративно відмовляється слухати сотні тисяч людей.

— Чи могли би Церкви у такій складній ситуації зіграти роль миротворців і посередників у суспільному діалозі, щоби справжній суспільний діалог все ж таки почався, між владою і опозицією?

— Церкви могли би відіграти таку роль, але влада демонстративно не хоче нікого слухати. До неї звертаються Церкви, громадські діячі, лідери громадської думки, але влада демонстративно не хоче їх слухати. Вона воліє, як вони кажуть, «нагинати», «давити», «трощити». Для неї важко знайти авторитет, який би міг зачепити її моральні струни. Схоже, що вона відгукується тільки на насилля і дискомфортні ситуації. Скажімо, відозви Церков, звернення єрархів, до яких дослухаються мільйони людей – не вартує для них нічого. Тоді як маленький пікет біля їхньої резиденції і маленькі незручності для проїзду на роботу чи додому – викликають у них шквали емоцій. Тобто, це особлива категорія людей, це натура, для якої важко підібрати необхідні слова. Хоча Церква шукає такі слова. Вона ж працює в пенітенціарних установах. Вона говорить зі злочинцями. Вона достукується до кожного. Можливо вдасться достукатись і до нинішньої влади.

— Чи впливає присутність Церкви на Майдані на сам Майдан?

— Я чув багато свідчень, в тому числі від однієї авторитетної журналістки, що присутність Церкви на Майдані дуже сильно впливає на людські почуття. Навіть в ніч штурму, з 10 на 11 грудня, вона казала, що їй здалось, коли вона переступила якийсь поріг і опинилась у талановитому блокбастері. І їй було дуже страшно. І коли вона почула, що зі сцени моляться священики, то тоді зрозуміла, що Богородиця її врятує. Відверто кажучи, ця молитва для багатьох була дуже важливою.

— Як Ви гадаєте, досвід Майдану, досвід того суспільства, яке Церкви побачили: суспільство, яке самоорганізовується, яке піднімається весь час над собою. Чи вплине досвід такого суспільства солідарності на самі Церкви?

— Розумієте, це ж – народ Божий, і він складає Церкви. Очевидно, досвід самоорганізації, мирного спротиву не може не вплинути на самі церкви. Коли були перші пострадянські кроки Церкви, коли Церква намагалась зрозуміти, як їй жити, то хтось довго скаржився, що нам потрібні і такі священики, і такі єрархи. Але коли обговорення дійшло свого апогею, то дійшли висновку, що й миряни потрібні трохи інакшими, щоби були не тільки добрі священики, але й добрі миряни. І я гадаю, що це майданівський досвід змінює мирян, покращує їх. І змінює на краще церкви.

Я завжди думаю про Церкву в Латинській Америці, якою вона була в 1950-ті роки. Структура суспільства відома: є диктатор, є фазендейро, які відповідають за певні округи. В неділю на вечерю фазендейро кличе падре, який працює з ним у зв’язці, власне працює як політрук. Раптом щось трапляється, і ця напівсонна Церква змінюється в більшості країн. Можна згадати Сальвадор, Бразилію, Аргентину. Церква стає в авангарді перетворень. По суті справи в Бразилії перші демократичні вибори відбулись величезною мірою завдяки Церкві. У Філіппінах менш вдалий приклад, але все одно підривну роль у скиненні диктатора Маркоса відіграла теж Церква.

— Мені здається, що головна проблема сьогодні така: ситуація 2013 року виявила, що Церкви в українському громадянському суспільстві відіграють чільну роль, але самі ще не усвідомили всієї глибини відповідальності цієї ролі.

— Принаймні, Церкви – найбільш організовані в українському громадянському суспільстві. Вони всюди наполегливо присутні, присутні конструктивно. Хтось із єрархів поводить себе більш гідно, хтось менш, але в цілому їх конструктивна позиція – це важливий елемент у сьогоднішній реальності. Якщо розглядати Церкву як громадську організацію, то вона проявила себе дуже достойно.

— В цілому ситуація показує, що Церкви якось органічно перейшли від організації на зразок корпорації до християнського громадянського суспільства. Якщо порівняти з Росією, то там, відповідно, ми не спостерігаємо таких трансформацій.

— Певною мірою так, зміни є. І, звісно, що в Росії такого немає. Але іноді ми й там зустрічаємось з прикладами високої громадянської свідомості, персональної мужності, як, наприклад, Ходорковський. Але сама Церква так себе не позиціонує. От дивіться, я увесь час думаю, що Янукович добре потрудився над країною: зламав Конституцію, підім’яв під себе суди, наполовину знищив Парламент, конституційний суд, і, власне, демократичний розподіл трьох гілок влади він знищив. Вийшов тільки один центр сили. І усі його зачистки проходили. А от намагання знищити УПЦ КП не вийшло. Правда, говорять, що якщо б по-справжньому хотів, то знищив би. Але, вочевидь, що видатки цього знищення виявились би набагато більшими, ніж можливі прибутки. Тому він тут зупинився. І УПЦ КП показало, що народ за неї і вона є громадянським суспільством.

І влітку я міркував про те, як далеко можна відстежити різницю в підтримці Церкви і як далеко можна відстежити різницю в релігійній поведінці. І не брав навіть Галичину для чистоти такого міркування. І виявилось, що вже у середині XIX століття в українських губерніях (де були південно-західні та малоросійські губернії, сучасна Україна) була різниця велика між регіонами. Джерело «Воєнно-статистичний опис Російської Імперії» дає інформацію, що, наприклад, у Подільській губернії на одну церкву – 689 осіб і храми побудовані на народні кошти, у Херсонській – три тисячі, і храми побудовані начальством, щоб вислужитися перед центром. Різний рівень підтримки і зараз. У пункті «чи підтримуєте Ви Церкву матеріально?» – відмінність між регіонами колосальна. Наприклад, на Галичині чи Волині, все чітко відпрацьовано: коли, як збирати на церкву якщо потрібно. І навіть збирають в місті, а не лише в селах. А в місті Дмитрові Донецької області теж збирали кошти, і сказали, щоб на свято Пантелеймона усі шахтарі здали щоденний заробіток, так там влаштували бунт. Отже, є різні традиції, сформовані історично, і це теж треба враховувати.»

Оставить комментарий

Please log in to leave a comment